Міжнародно – правова уніфікація МКА – це загально визначена тенденція останніх десяти років. Уніфікація (unie facere - робити єдиним) права взагалі - це створення однакових, однакових, тобто уніфікованих норм у внутрішнім праві різних держав. Оскільки право входить в область внутрішньої виняткової юрисдикції держави і не існує наднаціонального «законодавчого» органа, що приймає юридично обов'язкові «закони» для внутрішнього права держав, те єдиним способом створення уніфікованих норм є співробітництво держав. Звідси, уніфікація права означає співробітництво держав, спрямоване на створення, чи зміну припинення однакових (однакових, уніфікованих) правових норм у внутрішнім праві визначеного кола держав. У цій якості уніфікація є різновидом правотворчого процесу. Головною особливістю цього правотворчого процесу є те, що він відбувається в двох правових системах у міжнародному праві і у внутрішньому праві держави, із застосуванням міжнародно-правових і національно-правових форм і механізмів. Правову природу уніфікації обумовлюють через її необхідність врегулювання відносин, які виникають з іноземним елементом.
Міжнародно-договірна уніфікація є одним зі способів міжнародної уніфікації правового регулювання, сутність якого полягає у виробленні загальних правових підходів, шляхом підписання багатосторонніх як міжнародних, так і локальних конвенцій. Міжнародно-договірна уніфікація правового регулювання може бути здійснена колізійним та матеріально-правовим способом.
На сьогодні науковцями підтримується саме необхідність уніфікації процессуально-правового регулювання міжнародного комерційного арбітражу. Разом із тим спостерігається різні тенденції щодо бачення природи арбітражу є підґрунтям для різних думок щодо меж уніфікації та її методів. Перш за все, надзвичайно важкою є сама уніфікація правових норм, оскільки правова система кожної окремої країни є настільки унікальним явищем, що навіть виведення якихось спільних принципів є надзвичайно ускладненим процесом. Разом з тим необхідно зазначити, що у світовій практиці є приклади подібних спроб здійснення уніфікації норм. Більш того, вони не є одноманітними, а відмінності між способами такої уніфікації дають можливість створити їх певну класифікацію. Так, серед способів уніфікації правових норм міжнародного приватного права можна виділити: договірну уніфікацію, уніфікацію шляхом прийняття на міжнародному чи локальному рівні модельних законів, уніфікацію шляхом розробки правил.
Сутність договірної уніфікації полягає у створенні і прийнятті багатостороннього нормативного документу, що містить уніфіковані правові норми, які регулюють певні відносини. Проте, такий поділ є умовним, оскільки у світі немає жодної конвенції, до якої б приєднались усі держави. До прикладів подібної уніфікації, що стосується безпосередньо міжнародного комерційного арбітражу, можна віднести Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, яку було прийнято в Нью-Йорку в 1958 році, і яку Україна ратифікувала в 1960 році (міжнародна конвенція), та Європейську Конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж, яку було прийнято в Женеві в 1961 році, і яку Україна ратифікувала в 1963 році (локальна конвенція).
Прикладом уніфікації на міжнародному рівні модельних законів є Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж, прийнятий у 1985 році комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схвалений Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві. Прийняття країнами (серед яких є і Україна) своїх національних законів про міжнародний комерційний арбітраж, що базуються на Типовому законі, дає можливість зробити національне регулювання уніфікованим.
Необхідно також зазначити, що існують декілька методів такої уніфікації. Специфікою міжнародного цивільного процесу є те, що йому притаманні два методи регулювання відносин з іноземним елементом - колізійний та матеріально-правовий. Відмінність між цими двома методами та нормами, у яких вони втілюються, полягає в тому, що колізійні норми - це норми, покликані врегулювати питання про застосування до конкретних правовідносин того чи іншого законодавства, тих чи інших норм у разі виникнення питання суперечності з цього приводу, тоді як матеріально-правові норми спеціально створюються з метою та здійснюють регулювання міжнародних правовідносин по суті.
Така специфіка міжнародного цивільного процесу знаходить свій відбиток і при вирішенні питання щодо міжнародно-договірної уніфікації комерційного арбітражу. Зокрема, Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року містить в собі як колізійні, так і матеріально-правові норми (ст. 3 і 6 зазначеної конвенції).
Стосовно питання регулювання міжнародного комерційного арбітражу процесуально-правовими нормами конкретної держави, то слід зазначити, що на сьогоднішній день існують дві протилежні точки зору щодо його вирішення. Частина науковців та практиків - представники так званої «традиційної концепції» дотримуються думки про те, що діяльність міжнародного арбітражного суду має здійснюватися відповідно до норм національного законодавства. При цьому прибічники цієї точки зору звертають увагу на наступне: а) міжнародний комерційний арбітраж є національним правовим інститутом, що передбачений національним законодавством; б) «юридична сила рішення міжнародного арбітражу та можливість його виконання в конкретній державі залежать від того, чи під час його винесення була дотримана відповідна процедура, встановлена в цій державі».
Представники іншої позиції - теорії делокалізації - вважають «міжнародний арбітраж відділеним від національних правових систем та їх норм і принципів і вважають, що сфера міжнародних комерційних відносин може краще обслуговуватись системою більш-менш кодифікованих універсальних норм, що вироблені на основі міжнародного досвіду». Ця теорія пов'язана із концепцією, що розглядає міжнародний комерційний арбітраж як договірне явище, і ґрунтується на таких аргументах: відділення від будь-яких національних норм, як процесуальних, так і міжнародного приватного права держави, проте дотримання імперативних норм публічного порядку держави; відділення від норм міжнародного приватного права та публічного порядку держави, проте дотримання процесуальних норм; відділення від будь-яких норм національної правової системи.
Аналіз традиційної концепції свідчить, що її прибічниками визнається можливість міжнародно-договірної уніфікації, проте така уніфікація має відбуватися лише тією мірою, якою вона визнається державами - сторонами відповідних міжнародних договорів. При цьому конкретний метод, обраний сторонами, колізійний чи матеріально-правовий, не має суттєвого значення за умови, що на це є згода сторін.
Прибічники теорії делокалізації визнають міжнародну уніфікацію правового регулювання процесу розгляду спору міжнародним арбітражним судом необхідною умовою існування міжнародного арбітражу як такого. При цьому, що стосується методу уніфікації, то вони наполягають на застосуванні саме матеріально-правового, а не колізійного методу, оскільки останній фактично приводить до застосування процесуального законодавства конкретної країни. Проте це створює проблеми, пов'язані з виконанням рішення арбітражу, а також із самим процесом уніфікації.

---